Магнетично-магічні сили місця (назвемо це Куяльницьким феноменом) несподівано переорієнтували звичний напрямок фестивальної стрілки, що вказувала раніше напрям «Лендарт». Вістря мистецького компасу бадьоро хиталося між хепенінгом та перформансом, а зупинилося врешті на «Об’єктах і діях в просторі».
Мабуть, блиск естетичних скарбів території (констатуємо, Куяльник — естетичне Ельдорадо) паморочить уяву майбутніх учасників, чільних організаторів і ймовірних духів цього самого loci. Зрозуміло, що творити чітко, зосереджено, за планом тут буде важко. Нам навіть зрозуміло, скільки їх буде — цих людей незламної волі (назвемо їх Куяльницькими командорами). Всім іншим (навіть командорам) пропонуємо задля отримання задоволення віддатись на волю імпровізації, гри, легкості. Цього року ми свідомо залишаємо набагато більше місця для спонтанного маневру, ніж раніше. Все стає трошки не так серйозно, не так фундаментально, навіть не зовсім на одному місці. Тож вперед під крики «Піастри!! Піастри!!»… вибачте, «Об’єкти!! Об’єкти!!». Вперед до прихованих скарбів Куяльника!!
Фото лендарт-об'єктів з фестивалів 2004-2009 років
(розділ доповнюється)
АртПоле'2010
Куяльник — культурна «Реконкіста» (ісп. и порт. Reconquista — відвойовування)
Куяльницький лиман, а точніше територія курорту «Куяльник» — місце проведення цьогорічного фестивалю. Воно знаходиться на перехресті між вертикалями зелених крутих схилів, що обриваються піщано-глинистими урвищами, і горизонталлю прибережної смуги. Це 100-200 грамів солі на літр води у самому лимані, чорна лікувальна грязь, що ховається під начебто піщаним білим пляжем, степові трави та взірці радянської архітектури 80-х років минулого століття, і все це — в 15 км від залізничного вокзалу Одеси. Еклектика, що проникає всюди як сіль, є домінантою пропонованого простору. І цим він радикально відрізняється від попередніх фестивальних локацій у Карпатах та на Вінниччині. Це новий вимір із власною дуже цікавою атмосферою. Якщо розглядати історію лиману, умовно можна виділити кілька хвиль «завойовницької» уваги людей до природного оточення — тут добували сіль, тут відкрили лікувальні властивості грязі, тут, нарешті, намагались забезпечити лікуванням та відпочинком якнайбільшу кількість населення. Кожна з цих «колонізаційних» спроб залишила матеріальні сліди свого існування — від елегантної будівлі 1892 року, до радянсько-імперських 15-ти поверхових корпусів 1986 року. Тут створення та руйнування застигли у хиткій рівновазі. Природа намагається поглинути збудоване людиною, відбувається процес «деколонізації» — дематеріалізації людської присутності. Покриваючись сіткою тріщин, вивітрюючись, іржавіючи, споруди та механізми перестають бути імплантованими чужорідними тілами в пейзажі. Втрачаючи функціональність, вони перетворюються на дійові естетичні чинники краєвиду. Конкретність побутового вжитку, з’їдена ерозією часу, робить із звичайного предмета артефакт. Ефемерність та химерність так само розлиті у повітрі, як спека і запах солоної води. Це простір трансформації, де речі вже не є тотожними первісному задуму. Достатньо вкинути зовсім малого камінця, аби почався процес естетичної кристалізації. Завдяки такому становищу інструментарій культурної «Реконкісти» значно розширюється. На Куяльнику можна собі дозволити трохи більше, аніж підкреслений природний пуризм попередніх років. Це зовсім не означає повну відмову від природних матеріалів — швидше зміну, адекватну оточенню. Парадоксальність поєднань окремих елементів довкілля є дзеркальним відбитком синтезу плинного та вічного в єдиному просторі. Такої лінії горизонту фестиваль ще не мав...